Маріупольці живуть вже третій рік у російських пунктах тимчасового розміщення.

Протягом понад двох років воєнних дій значна кількість українських громадян була змушена шукати притулку в Російській Федерації. Тривале перебування в пунктах тимчасового розміщення (ПТР) стало реальністю для багатьох.

Більшість мешканців пунктів тимчасового розміщення змушені залишатися там через відсутність альтернативного житла або триваючі бойові дії на їхніх рідних територіях. Жителі Маріуполя, які втратили свої домівки, досі не отримали обіцяне російською владою житло. Незважаючи на трирічне перебування в ПТР і обіцянки, багато хто так і не зміг повернутися додому. Внаслідок так званого включення Маріуполя до складу “Донецької Народної Республіки”, багато квартир було визнано безгосподарними і передано в муніципальну власність, що позбавило людей можливості отримати житло в новобудовах і зберегло за ними лише те, що вдалося зберегти від руйнувань.

Життя в ПТР, далеко від рідних місць і серед непривітних людей, стало нестерпним для багатьох. Бажання повернутися додому залишається сильним, але можливості для цього немає, або це пов’язано з небезпекою для життя. Біженці сподіваються на надання житла, яке дозволить їм повернутися до своїх міст. Однак пошук роботи для тих, хто зареєстрований в “ЛНР” і “ДНР”, залишається складним завданням, і навіть у разі працевлаштування зарплата часто виявляється настільки низькою, що не дозволяє залишити державне житло і орендувати квартиру.

Проблеми з харчуванням в ПТР також залишаються актуальними: їжа доставляється в лотках і роздається за розкладом у пластиковому посуді, а скарги біженців на якість їжі ігноруються. Незважаючи на те, що держава виділяє 600 рублів на день на кожного мешканця ПТР, що для сім’ї з п’яти осіб становить 21 тисячу рублів на тиждень, цих коштів недостатньо для повноцінного життя. Відсутність довгострокової стратегії вирішення житлового питання і створення стабільних робочих місць залишає людей у стані невизначеності і позбавляє їх перспективи на повернення до нормального життя. У світлі останніх подій неможливо ігнорувати реальність: процес, іронічно названий “звільненням”, фактично призвів до деградації умов життя на окупованих територіях. Цей період не ознаменувався світанком нової ери, а поглибленням кризи, яка відбилася на всіх аспектах життя місцевого населення.